Згадуючи ім’я великої українки Катерини Білокур, пам’ять якої вшановують цього року з нагоди її 120- річчя, здебільшого цитують слова Пабло Пікассо, який був вражений творами невідомої української жінки і наголосив, що якби у Франції народилася така художниця, то про неї заговорив би увесь світ.

Катерина Білокур зуміла сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала ‘їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.

Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. У дитинстві малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити.

Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Через нестатки в сім’ї, не маючи можливості вступити до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись по господарству, до ночі малювала.   

Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки.

             З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори у єдину гармонійну цілість.

            В другій половині 30-х – у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду – «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Портрет племінниць» – засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості.  1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у Києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість творів тогочасного періоду втрачено під час війни. Після визволення села від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів – «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар-колос» (1949). 50-ті роки – найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. 1954 року в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле», які високо оцінив Пабло Пікассо.

В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960). Її  ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівну почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак.      Другим захопленням художниці була література. Змалку кохалася вона у поезії Тараса Шевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше в музеї

Т. Шевченка в Києві й побачила його картини, ще глибше захопилася його генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір – «Квіти на голубому тлі – з написом: «Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині». У п’ятдесяті роки вона читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Генріха Гейне, Вольфганга Гете і свої враження переливала у свої твори, а також у листи до друзів та знайомих.

У 1949 році була прийнята до Спілки художників України, у 1951 - нагороджена орденом «Знак пошани», одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року - Народного художника України.

            9 червня 1961 року талановитої художниці не стало. Але пам'ять про неї живе в її чудових творах, що зберігаються в різних музеях України, в експонатах меморіального музею, який відкрито в Богданівці 1977 року.

            Шанування пам'яті видатної народної майстрині є й встановлення державної премії ім. К.В.Білокур, якою з 1990 року нагороджують найталановитіших народних майстрів.

 З нагоди дня народження народної художниці України Катерини Василівни Білокур в центральній районній бібліотеці підготували і провели мистецьку годину «Квітковий світ Катерини Білокур»

 Бібліотекарі цікаво розповіли про життєвий та творчий шлях художниці. Вся атмосфера заходу - музика, книги та альбоми, слайд-шоу репродукцій іі робіт, невеличкий фільм «Катерина Білокур. Сповідь» -  допомогла присутнім доторкнутися до творчості видатної майстрині, зрозуміти її душу.

Схиляємо низько голови перед великим талантом, перед жінкою-художницею, перед Катериною Білокур, яка для нас творила красу й залишила нам безцінний спадок своїх надбань, в яких є сила, віра, надія і любов.

Тетяна Мостова , завідувачка відділом обслуговування центральної районної бібліотеки